Робить небо чистим заради маленького сина: боєць з харківської бригади про мотивацію

27-річний Микола – командир зенітної ракетної батареї 92-ї ОШБр. З дитинства він мріяв стати військовим, бо тато ППО-шник, але бажання хлопця батько не підтримав. Тому після закінчення школи Микола вступив у цивільний виш.

Історію військовослужбовця медіа «Слобідський край» розповіли у пресслужбі 92-ї ОШБр.

Проте цивільним життям жив недовго – підписав контракт і проходив службу в одній з авіаційних бригад. Там опанував системи С-300, а згодом таки здійснив мрію – вступив до Харківського університету Повітряних Сил ім. Івана Кожедуба та поповнив лави зенітників 92-ї бригади.

Як заступник командира батареї з озброєння, ближче знайомився із ЗРК «Стріла-10», а згодом, за пів року до повномасштабного вторгнення, став командиром зенітної ракетної батареї. Про повномасштабне вторгнення захисник говорить, як про бойове хрещення, адже до цього він не брав участі у воєнних діях.

– Забути 24 лютого 2022 року важко, хоч я не проти. Було гучно, багато чого не зрозуміло. До останнього не вірили, що ворог настільки безжальний. Проте через кілька діб уже зайняли певні рубежі на околицях Харкова й відпрацьовували по ворожих цілях. Далі – просування. Приємний спогад, коли наші хлопці дали прочухана ординцям-зенітникам, і ті кинули свою ЗРК «Стріла-10» посеред поля та втекли. Їхня машина «роззулася», а ми успішно її «затрофеїли». Були намагання збити К-52, СУ-шки, але без успіху, хоча траєкторії польоту після наших «натяків» вони змінювали – й це теж добре. Адже наше завдання – не лише збити, а ще не дати противнику виконати завдання, – розповідає військовий.

Раніше застосовувати зброю в таких масштабах бійцям не доводилося. Хоча під час навчань серйозно тренувалися, тож екіпажі були підготовлені, каже Микола.

– Приземливши перший «Орлан», зрозуміли, що можемо – й пішло-поїхало. Зараз – навала ворожих БпЛА, особливо ударних. Вони запускають їх партіями десятки разів на день. Тож роботи не те що багато, її дуже багато, однак хлопці-зенітники невгамовні. Вони готові йти на ризик, аби тільки зменшити кількість тої гидоти у небі. Наш запит – більше ракет та сучасної зброї, – зазначає чоловік.

Микола зізнається, що тільки тепер зрозумів, чому батько відмовляв його від служби – втрата побратимів, які стають рідними, то неймовірний біль. Однак захисник додає, що не жалкує про свій вибір.

– Не можу не згадати людину, яка за період повномасштабного вторгнення стала для кожного з нас не просто другом, а справжнім наставником. Командир дивізіону з перших днів був тим, на кого рівнялися, до кого дослухалися, в кого питали поради, довкола кого гуртувалися. На жаль, він загинув, але завжди буде в наших серцях, – говорить боєць.

Микола зауважує, що в нього є вагома причина, яка спонукає йти далі та не падати духом – це маленький син. Заради нього тато-зенітник і робить небо над Україною чистим.

Раніше ми писали про Юрія на псевдо «Влас» – військовослужбовця 113-ї окремої бригади Сил ТрО. Перед повномасштабною війною він устиг вийти на пенсію та мріяв, що буде займатися улюбленими хобі. Проте вже майже два роки виборює українську свободу на полі бою.

Та про Едуарда з позивним «Ахмед» – стрільця-санітара одного з бойових батальйонів 5-ї Слобожанської бригади НГУ. Чоловік був призваний до лав гвардійців ще на початку повномасштабного вторгнення. Тоді в Едуарда була борода, тож позивний – скорочення від вислову «ах, який медик».

А також про Ігоря на псевдо «Фантом», який до повномасштабного вторгнення понад 7 років працював в органах державної влади. Тоді чоловік навіть не здогадувався, що попереду на нього чекають важкі та драматичні зміни.