3гадайте у моли тві цього хлопчину!ДЕНИС ЧАБАНЧУК, -старший лейтенант 128-ї бригади.… Тієї ночі, коли він замерзав у кабіні пр0стреленого «Урала», зігріваючи останнім теплом свого тіла пораненого товариша Вадима Свириденка, у Луцьку п0мирала його мама.

Вона прокинулася серед ночі (хоча який той сон був тоді), серце теліпалося так, ніби ось-ось вискочить із грудей. Вона почала молитися — і поволі відпустило. Вже потім,ДЕНИС ЧАБАНЧУК, старший лейтенант 128-ї бригади.

… Тієї ночі, коли він замерзав у кабіні простреленого «Урала», зігріваючи останнім теплом свого тіла пораненого товариша Вадима Свириденка, у Луцьку помирала його мама. Вона прокинулася серед ночі (хоча який той сон був тоді), серце теліпалося так, ніби ось-ось вискочить із грудей. Вона почала молитися — і поволі відпустило. Вже потім, дізнавшись про все, проаналізувавши й співставивши дати та час, зрозуміла: в ці самі хвилини, коли їй здавалося, що помирає, зупинилося серце її Дениска. Він помер , замерзнувши в холодній кабіні з вибитими шибками. На вулиці було мінус двадцять…

Єдиний син у батьків народився 2 вересня 1992 року у місті Луцьк Волинської області. Був дуже тихим та спокійним. Вихователі навіть прислухалися до нього, бо дуже тихо говорив. Вже старшим відвідував чимало спортивних секцій, і не просто «аби ходити», бо скрізь хотів досягти певного результату. В 11-му класі, коли прийшов час обирати майбутню професію, Денис впевнено заявив, що хоче стати військовим.

“Він дуже хотів стати військовим, бо тато і дід були військовими. Хоч самі розумієте, який престиж цієї професії був. Але він вступив до Академії сухопутних військ імені Сагайдачного. Паралельно записався на курси англійської мови. Мріяв вивчити ще кілька іноземних мов. З групою курсантів їздив у Стокгольм, де вони проходили антитерористичні навчання під егідою НАТО. Ще й заочно здобував фах менеджера у Львівському держуніверситеті. Звідти його однокурсники на похорон приїздили, і там його пам’ятають…. Спорт обожнював, брав участь у всіх змаганнях, був у Польщі, Білорусі, а восени 2013 вони їздили в Севастополь. Хто міг подумати, що через півроку Крим стане чужим…” – згадує мама Любов Іванівна.

З літа 2014-го був на фронті. Пройшов Щастя, Металіст, Луганський аеропорт. Та останнім на його життєвому шляху стало Дебальцеве.“Ми розмовляли з ним ще 16 лютого зранку. Був якийсь знервований, говорив мало. Тільки сказав: «Не знаю, що воно має бути». Хоча ніколи ні на що не жалівся. Коли не спитаєш — у нього все окей, де б не був. Починаю щось розпитувати, він перебиває: «Щоб ви мене більше не питали, чи я їв, чи я спав». Говорили на різні теми, крім війни. Телефонував тільки він, зранку і ввечері. Нам би тільки знати, що ніч пройшла — і він живий. День минув — він живий. І більше нічого не треба.”

Вже 17 лютого батьки Дениса забили на сполох. Зв’язку із сином не було, бо «сєпари» глушили мережу. Батько хлопця додзвонився у військову частину, де йому повідомили, що Денис Чабанчук поранений.Дениса з медиком Vadim Sviridenko поранили, коли вони і ще четверо чоловік поїхали на підмогу на блокпост «Балу», де наші хлопці вже були в оточенні. БТР заховався в посадці, але ворожий танк встиг зробити свій постріл у його бік. Вадимові шрапнеллю порвало передпліччя і зачепило стегно, а Денису ногу.

Їх відвезли у штаб бригади, де в бліндажі єдиний хірург на весь Дебальцевський плацдарм Олександр Данилюк зашив рани і надав першу допомогу. Потім, виконуючи наказ, вони проривалися з пораненими до Артемівська. Денис з Вадимом їхали в БМП. Саме їхня машина підірвалася на міні, хоча їхала останньою. Денис встиг відчинити бокові двері, вистрибнути і витягнути Вадима ще до того, як здетонував боєкомплект, тим самим врятувавши йому життя. У єдиному вцілілому “Уралі” вони зігрівали один одного цілу ніч, та до світанку Денис не дожив…

12 березня 2015 року батькам зателефонували і попросили приїхати у Дніпропетровськ на опізнання…

“Йому хотілося дарувати людям радість. Міг просто незнайомій людині подарувати квіти. Ішов до стоматолога, побачив гарний букет, купив і подарував лікарці. Любив обіймати мене. Казав:«Давай обіймемося, все буде кльово!» В останню відпустку пішов до класної керівнички, попросив у неї пробачення. Він спішив. Це тепер розумію, що він спішив жити”, – говорить Любов Іванівна…«І поглянь, як навколо світає. І як сніг неймовірно блищить. Потерпи. Хай вона зачекає. Ще мить…».Денис Чабанчук свого світанку не дочекався.Сьогодні й навічно йому 22.Оніщенко Людмила Єдиний син у батьків.

Шана і честь!

Усі реакції: